Історія Оксани: як я за 5 років купила квартиру працюючи опікункою
"Коли я вперше переступила поріг будинку пані Марти в Німеччині, я не вірила, що через п'ять років зможу купити власну квартиру в Україні. Але сьогодні я тримаю в руках ключі від своєї однокімнатної в новобудові, і хочу розповісти, як це сталося."
Початок: коли немає іншого виходуМене звати Оксана, мені 43 роки, і я з невеликого містечка на Вінниччині. П'ять років тому моє життя було в руїнах. Розлучення, кредити колишнього чоловіка, які чомусь залишилися на мені, двоє дітей-підлітків і робота в місцевій лікарні за 4500 гривень на місяць. Я рахувала кожну копійку, і все одно нам не вистачало навіть на одяг дітям.
Одного вечора, коли син прийшов зі школи і сказав, що йому соромно за свої застирані кросівки, я зрозуміла – так більше не можна. Я мала змінити все, і швидко.
Рішення, яке змінило всеМоя подруга Наталка працювала доглядальницею в Німеччині вже другий рік. Вона розповідала, як це важко – бути далеко від дому, доглядати за літніми людьми, які іноді бувають вередливими. Але вона також говорила про гроші, які можна заробити і відкласти.
"Оксано, – сказала вона мені по телефону, – якщо ти готова працювати по-справжньому і не витрачати все на дрібниці, за три роки ти зможеш змінити життя своїх дітей."
Я не спала всю ніч. Діти. Я залишу дітей. Старшому було 15, молодшій – 13. Але вони жили з моєю мамою, яка обіцяла доглядати за ними. І я знала – це моя єдина можливість.
Перший контракт: страх і надіяЧерез два місяці я вже була в Берліні. Моя перша підопічна – 82-річна пані Марта, колишня вчителька музики, яка після інсульту не могла сама себе обслуговувати. Перші дні були жахливими. Я не розуміла половини того, що вона говорила, німецька мова здавалася космосом, і я плакала щовечора, коли діти дзвонили і питали: "Мамо, коли ти приїдеш?"
Але пані Марта виявилася терплячою. Вона повільно повторювала слова, показувала на речі, навчала мене мови. А я доглядала за нею так, ніби це моя власна мама. Купала, годувала, читала їй книжки, виводила на прогулянки у візку.
За перший контракт (3 місяці) я заробила 2700 євро. Відправила додому 2000. Залишила собі 700 на їжу, зв'язок і найнеобхідніше. Я рахувала кожен євро.
Система, яка працюєПісля першого року я зрозуміла: щоб досягти мети, потрібна система. Я сіла і порахувала: квартира в новобудові в моєму місті коштує близько 25000 доларів. За курсом – десь 22000-23000 євро. Плюс ремонт, меблі – круглим рахунком 30000 євро.
Я заробляла в середньому 900 євро на місяць. Якщо відкладати по 700 євро щомісяця, то за 5 років – це 42000 євро. Цілком реально!
Мої правила стали залізними:
- Ніяких спонтанних покупок. Я складала список перед походом у магазин і купувала тільки те, що в ньому.
- Готувати самій. Ніяких кафе, ресторанів, навіть кави на виніс. Я брала термос з собою.
- Мінімум одягу. Три пари джинсів, кілька футболок, одна куртка на зиму. Все.
- Безкоштовні розваги. Парки, бібліотеки, безкоштовні концерти. Німеччина дає багато можливостей не витрачати гроші на дозвілля.
- Кожен вечір – облік витрат. Я записувала кожен євро в зошит.
Але найважче було не економити. Найважче було далеко від дітей. Перший рік Андрійко щотижня благав мене приїхати додому. Я відеозвонила їм щовечора о 21:00 за київським часом, без жодного пропуску. Це була моя святість.
Я пропустила випускний сина з 9 класу. День народження доньки. Перший Новий рік без них був найстрашнішим у моєму житті. Я сиділа в маленькій кімнаті біля будинку пані Марти і плакала, дивлячись на їхні фото.
Але вони розуміли. Принаймні, намагалися. "Мамо, ми гордимося тобою," – написав мені син, коли йому виповнилося 17. Ці слова я зберегла на телефоні і перечитувала кожного разу, коли хотілося все кинути.
Підопічні, які стали родиноюЗа ці п'ять років я доглядала за вісьмома літніми людьми. Кожен з них навчив мене чогось важливого.
Пані Марта навчила мене німецької і терпіння. Пан Йоганнес, колишній інженер, з яким я працювала після неї, розповідав про свою роботу і показав, що вік – не привід здаватися. Фрау Герда пекла зі мною штрудель і ділилася секретами довгого і щасливого шлюбу.
Не всі були легкими. Був один пан, який кричав на мене щодня і відмовлявся приймати допомогу. Я витримала з ним тільки місяць. Але навіть він навчив мене – треба вміти відходити від токсичних ситуацій, навіть якщо за них платять гроші.
Рік третій: криза і проривНа третій рік я вже мала на рахунку майже 20000 євро. Я бачила фінішну пряму. Але саме тоді сталося те, чого я боялася найбільше – донька захворіла. Апендицит, операція, реабілітація. Мама не могла сама впоратися.
Я взяла незаплановану перерву і приїхала додому на місяць. Витратила 2000 євро на лікування. Мій план затріснув. Але коли я дивилася на доньку, яка одужувала, я розуміла – є речі важливіші за гроші.
Я повернулася до Німеччини з новою мотивацією. Просто додам кілька місяців до свого плану. Головне – не здаватися.
П'ятий рік: фінішДо початку п'ятого року в мене було 28000 євро. Я почала моніторити ринок нерухомості в Україні. Ціни трохи піднялися, але я знайшла ідеальний варіант – однокімнатну квартиру в новобудові недалеко від школи, де вчилася моя донька.
27000 доларів. Я конвертувала євро, доклала трохи з останніх заощаджень – і внесла повну оплату. Без кредитів, без боргів, без залежності від банків.
Коли нотаріус віддала мені ключі, я тремтіла. Мама і діти стояли поруч, і ми всі плакали. П'ять років. Десятки контрактів. Тисячі відеодзвінків через океан самотності. Але я зробила це.
Що я зрозуміла за ці роки1. Ціль має бути конкретною. Не просто "заробити грошей", а "накопичити 30000 євро на квартиру за 5 років". Коли ціль конкретна, її можна порахувати і розбити на кроки.
2. Маленькі кроки ведуть до великих результатів. Кожні 700 євро, які я відкладала щомісяця, здавалися краплею в морі. Але за п'ять років ці краплі стали океаном.
3. Жертви – це інвестиція. Так, я не бачила дітей роками. Так, я не купувала собі нічого, крім найнеобхіднішого. Але зараз я можу дати їм стабільність, яку вони заслуговують.
4. Робота доглядальниці – це не соромно. Спочатку мені було важко говорити, чим я займаюся. Здавалося, що це якась "низька" робота. Але доглядати за людьми – це почесно. Це дає комусь гідне життя в останні роки, і дає тобі можливість побудувати своє майбутнє.
5. Ти сильніша, ніж думаєш. Коли я вирушала в Німеччину, я не вірила в себе. Я боялася всього. Але виявляється, що в критичних ситуаціях ми знаходимо в собі сили, про які й не здогадувалися.
Що далі?Зараз діти живуть зі мною в нашій квартирі. Я поки що в Німеччині – працюю останній контракт, щоб зробити ремонт та купити меблі. Але вже через три місяці я повернуся додому назавжди.
Син вступив до університету на програміста. Донька мріє стати лікарем. Вони знають, що такое працювати для мрії – вони бачили це на моєму прикладі.
А моя квартира? Це не просто метри і стіни. Це свобода. Це впевненість у завтрашньому дні. Це доказ того, що якщо ти готова працювати і не здаватися, навіть найсміливіші мрії стають реальністю.
Моя порада тим, хто тільки думаєЯкщо ви зараз сидите і думаєте: "Поїхати чи ні?", "Зможу я чи ні?" – я скажу вам те, що хотіла б почути п'ять років тому:
Ти зможеш. Але це буде важко.
Будуть дні, коли захочеться все кинути. Будуть ночі, коли самотність здавлюватиме так, що неможливо дихати. Будуть моменти, коли здаватиметься, що ціна занадто висока.
Але якщо ти знаєш, НАВІЩО ти це робиш, якщо ти бачиш свою мету так ясно, що можеш її намалювати, – ти дійдеш до кінця.
П'ять років тому я була розбита, злякана, без грошей і без надії. Сьогодні я власниця квартири, горда мама і жінка, яка знає собі ціну.
І якщо зуміла я – зможете і ви.
Оксана, 43 роки, Вінниччина
Працювала опікункою в Німеччині з 2019 по 2024 рік
Придбала однокімнатну квартиру в новобудові за 27000 доларів без кредиту
Ця історія – реальний досвід однієї з тисяч українських жінок, які їдуть за кордон, щоб забезпечити гідне майбутнє своїм сім'ям. Хочете поділитися своєю історією? Напишіть нам!
Ваші відгуки важливі для нас!
